Спогади бентежать мою душу

Спогади бентежать мою душу  

Не дають стулити очi .

Ну чому, чому я знову мушу

Бачити його, коли не хочу?!

Знов торкатись до його волосся,

I ловити погляд,

Пильний-пильний,

Вiдчувати, що кохаю досi ,

I мовчати крiзь мiй бiль

Нестримний.

Темрява ховае срiбнi сльози

I шепоче: «Згадуй, згадуй!

Бiль мине, i стихнуть усi грози,

Краще ти йому подякуй.

За любов подякуй i за серце,

Що твоiм було, хоч i не довго,

Ти подякуй, i воно озветься,

Та колись, колись, а не сьогоднi .

I тодi ти його знов згадаеш,

Але вже не пасмурноi ночi ,

Зрозумiеш: вже не вiдчуваеш,

Як горять за ним думки дiвочi .

Усмiхнешся лагiдно i вiльно,

Вiдпустивши назавжди його,

I полюбиш знову, сильно-сильно,

Але не Чужого, а Свого!